ШКОЛА ПОЭТА.
Из Ивана Франко. По Ибсену

Скажи, известно ли тебе,
Как мишку обучают танцам?
На лист стальной его ведут,
Чтоб начал там медведь метаться.

Ведь разжигают там огонь:
Горит он под листом железным –
И скрипка певчая легко
Любви в душе рождает бездну.

Под звуки скрипки заревел
Медведь на огненном металле,
На лапы задние встаёт.
Такого зверя вы видали?

А скрипка под смычком поёт:
То улыбнётся, то заплачет.
А лист железа накалён,
И мишка всё быстрее пляшет.

До смерти пляску помнит он,
И очень жаль мне бедолагу.
И скрипка, и горячедром

В единую слились атаку.

Слились. И неразрывно так,
Что, если скрипку он услышит,
Мгновенно в лапах запечёт –
И сразу пляшут лапы миши.

Так пляшет не один медведь –
И я такой, наверно, тоже.
И думаю, любой поэт
Пройти такую школу должен.

Его ирония ведёт.
О, скрипка! Звуком брызни –

И вновь ступает мягкость лап
На танцплощадку жизни.

Трещит отчаянье костром,
А скрипка вальс играет.
Танцует, бедный, и поёт,
От боли умирает.

Пусть не умрёт, зато в душе
Сольются неразрывно
И муки, и любви мотив –
Как странно! Что за диво!

И только лишь слова любви
Услышит он нежданно,
Проснётся бедная душа,
Страдая несказанно.

Смотри, земля под ним горит,
Уходят в небо стропы,
И, словно на дыбы, поэт,
Становится на строфы.

На скрипке тренькает сарказм,
Ступает боль по лезвию.
Танцует лирик, слёзы льёт –
Так видим мы поэзию.

Перевёл с украинского Анатолий ЯНИ (Одесса)

Школа поета ( За Ібсеном)

Чи знаєш ти, брате, як учать
Медведя танцювати?
На бляху на залізную
Веде його вожатий,
Під тою бляхою огонь
Розпалює помалу,
А скрипкою збуджа в душі
Любов до ідеалу.
Медвідь реве, а скрипка гра,
Та ось знизу пригріло,
На задні лапи зводить він 
Своє могутнє тіло.
А скрипка скучно гра та й гра,
Регочеться, то плаче,
І бляха дужче гріє, й він
Дрібніше, швидше скаче.
Сей танець пам´ятає вже
До смерті бідолаха, 
В одно зіллявся скрипки тон
І розпалЕна бляха.
Зіллялись нерозривно так,
Що скрипку як почує,
То зараз в лапах запече -
І зараз він танцює.
Та не один медвідь отак!
З ним, брате мій, посполу
І кождий з нас, поет-співак,
Таку проходить школу.
Веде його іронія
З дзвінками та скрипками,
Стать на залізний тік життя
М´якенькими лапками.
Грижа розпалює вогонь,
Любов на скрипці грає,
І скаче, бідний, і співа,
Хоч з болю умирає.
І хоч не вмре, то так в душі
Зіллються нерозривно
Вражіня ті - любов і біль, -
Що дивно, справді дивно!
І як лише почує він
Святі слова любовні,
То зараз будяться в душі
Терпіння невимовні.
Горить під ним залізний тік,
Горять небесні стропи,
І піднімається бідак
На віршовії стопи.
Іронія на скрипці гра,
Жура кістками стука,
Поет танцює і рида -
І се зоветься штука.