Серебристые тополя. Из Федерико Гарсиа ЛОРКИ
СЕРЕБРИСТЫЕ ТОПОЛЯ –
LOS ÁLAMOS DE PLATA
(Из Гарсиа ЛОРКИ)
Май 1919

Серебряные кроны тополей
склоняются над заводью, не зная,
что не умеют говорить, как люди,
и лилия в пруду молчит, рыдая.

Природа – человечества важней!
Созвездия – безмолвья эрудиты.
Наукою молчанья овладели
букашки, гиацинты, акониты.

И роза, распустившись на кусте,
нас учит речь свою держать в узде.

Пусть ароматы наших душ летят!
Стань песней, светом и добром, запомни!
Откроем же навстречу ночи душу,
её росой бессмертия наполнив!

И тело успокой своё, и душу!
В потусторонний мир войди отважно!
Развей же страхи всех своих сомнений,
померься силой с Дьяволом бесстрашно!

В молящееся древо превратись,
в речную воду! В вечность устремись!

И зубы, друг мой, стиснув от тоски,
к огню иных планет свершай броски!

Возможно, из глубин любви тогда
вскипит прибой рассвета пеннопышный,
и, словно дым, растают города,
и проплывёт на облаке Всевышний.

Перевёл с испанского Анатолий ЯНИ
(Опубликовано в книге: ГАРСИА ЛОРКА."ПОЭТ С СЕМЬЮ СЕРДЦАМИ". Одесса,2011, с.96)

Los álamos de plata

Los álamos de plata se inclinan sobre el agua,
ellos todo lo saben, pero nunca hablarán.
El lirio de la fuente no grita su tristeza.
¡Todo es más digno que la Humanidad!

La ciencia del silencio frente al cielo estrellado,
la posee la flor y el insecto no más.
La ciencia de los cantos por los cantos la tienen
los bosques rumorosos y las aguas del mar.

El silencio profundo de la vida en la tierra,
nos lo enseña la rosa abierta en el rosal.

¡Hay que dar el perfume que encierran nuestras almas!
Hay que ser todo cantos, todo luz y bondad.
¡Hay que abrirse del todo frente a la noche negra,
para que nos llenemos de rocío inmortal!

¡Hay que acostar al cuerpo dentro del alma inquieta!
Hay que cegar los ojos con luz de más allá,
Tenemos que asomarnos a la sombra del pecho,
y arrancar las estrellas que nos puso Satán.

¡Hay que ser como el árbol que siempre está rezando,
como el agua del cauce fija en la eternidad!

¡Hay que arañarse el alma con garras de tristeza
para que entren las llamas del horizonte astral!

Brotaría en la sombra del amor carcomido
una fuente de aurora tranquila y maternal.
Desaparecerían ciudades en el viento.
Y a Dios en una nube veríamos pasar.

СЕРЕБРИСТЫЕ ТОПОЛЯ
(Прозаический художественный перевод с испанского Анатолия Яни из Гарсиа ЛОРКИ)

Серебристые тополя склоняются над водой,
им все ведомо, но они никогда не скажут об этом.
Лилии, растущие у родника, не кричат, что им грустно.
Все ведет себя с бoльшим достоинством, нежели человек!

Лишь цветы и насекомые
умеют молчать под звездным небом.
Искусством петь ради самого пения обладают
только шумные леса и морские воды.

Роза, распустившаяся на кусте,
учит нас тому, как дoлжно молчать на земле.

Нужно дать выход аромату нашей души!
Каждый человек должен стать песней, светом и добром.
Нужно полностью открыть свои души навстречу темной ночи
и наполнить их росой бессмертия!

Нужно успокоить тело и заключенную в нем беспокойную душу!
Нужно окунуться в потусторонний свет,
развеять страхи сомнения
и отринуть ложные светила, подложенные нам дьяволом.

Нужно превратиться в постоянно молящееся древо,
в воды реки, устремленные в вечность!

Нужно научиться, стиснув зубы от тоски и отчаяния,
раскрывать душу навстречу очищающему пламени астрального огня!

Тогда, возможно, из глубин изъеденной страданиями любви,
заструятся волны нового рассвета,
такого успокаивающего и родного. Словно дым, растают города
и Господь, величественно восседая на облаке, проплывет мимо нас.

      \* \* \*

Над водою срібні хиляться тополі;
Їм усе відомо, та вони мовчать.
І лілеї білі не кричать про смуток.
Тож лише людини видно сум гіркий.

У мовчанні гіднім квіти і комахи
В ясний день й під небом зоряним вночі.
Нам бентежать серце музикою співу
Лиш ліси шумливі й хвилі вод морських.

На кущі розквітла вчить троянда пишна,
Як мовчання справжнє на землі цвіте.
Хай душа людини сходить ароматом,
Стане людство світлом, піснею, добром!

Слід відкрити душі нам назустріч ночі,
Хай роса безсмертя вщерть наповнить їх,
Втишити щоб тіло й замкнену в нім душу!
Треба нам пірнути в потойбічний світ!

Сумніви й страхи розвіяти нам треба!
Од світил диявольських слід одректись!
У молитві треба нам задеревіти,
Устремившись в вічність, стати, як вода.

Зуби стиснути від смутку і розпуки!
Висвітлити душу очисним вогнем.
І тоді, можливо, з глибини любові
Заструмує ранок хвилями новий.

Стане він для нас і рідним, і утішним.
Голосні міста розтануть, наче дим.
І тоді, велично сидячи на хмарі,
Владно пропливе над нами сам Господь.

     СРІБЛЯСТІ ТОПОЛІ

Сріблясті тополі смутні над водою;
Відоме їм все, що в мовчанні таємнім.
Лілеї в зажурі немов заніміли.
У всім більша гідність, аніж у людини.

Лиш квіти духмяні й проворні комахи
Уміють мовчати під зоряним небом.
І співу мистецтвом лише володіють
Ліси гомінкі й хвилі моря бурхливі.

Розквітла троянда на вітті зеленім
Нас вчить на землі, як нам треба мовчати.

Нехай так й душа зацвітає духмяно!
Людина – це пісня, добро, тепле світло.
Слід навстіж відкрити навстріч темній ночі
Й наповнити душі росою безсмертя!

Вгамуймо ж бо тіло і душу бентежну!
Пориньмо, пірнімо у світ потойбічний,
Розвіявся страх щоб і сумнів тривожний,
Щоб згасли світила, дияволом дані.

Як дерево, вклякнути б нам у молитві,
Як води нестримні поринути в вічність!
І, стиснувши зуби від відчаю й смутку,
Сміливо віддатись вогню очисному!

І, може, з глибин із стражденних любові
Розіллються хвилі нового світанку,
Й настане супокій. Шум міст розтане,
Як дим, і Господь всемогутній на хмарі
Тоді пропливе величаво над нами.